Олена народилася у місті Сєвєродонецьк, з дитинства захоплювалася пригодницькими романами і фантастикою. В моменти, коли в квартирі не лишалося цікавих непрочитаних книжок, складала власні історії, хоча ніколи їх не записувала. В старших класах з’явилася мрія писати книжки, які би їй самій подобалося читати. Проте писати ще довгий час не наважувалася.

Навчалася на кафедрі комп’ютерної інженерії. Десь на парах від нудьги написала коротеньку сцену, де дівчина стояла на краю даху, а незнайомець відмовляв її від стрибка. Тоді ще не знала, хто ці люди, не знала, чому вони туди прийшли. Тим більше не уявляла, що саме ця сцена багато років потому дасть початок її дебютної книжки «Необрана».

У 2014 році, одразу після отримання диплома, через початок бойових дій на Сході країни переїхала до Івано-Франківська, де живе і дотепер.

Якось, коли їхала в маршрутці і виглядала у вікно, Олена задумалася про міфологію. Стільки одних і тих самих вигаданих істот мігрують від твору до твору, ніби існує якийсь вичерпний перелік, поза яким вже нікого не існує. Ельфи, вампіри, гноми. Проте жодного із них на сусідньому від неї сидінні не сиділо. А хто міг би? Хтось більш звичний до маршруток. Хтось, хто задає тут тон. Змушує людей сваритися. Або губити навушники під сидіннями. Словом, шкодить. Приносить нещастя.

Нещастимець. Слово сплило, ніби хтось із глибини салону просто відрекомендувався Олені на вухо.

Щось клацнуло у спогадах, і в цей момент авторка зрозуміла, чому людина із моєї давньої історії могла опинитися на даху. Нещастя не трапляються за так. Це згубний вплив нещастимців, що живуть серед нас.

За два дні по тому, як придумала нещастимців, в Олени у маршрутці вкрали гаманець. Це було ніби перевіркою її теорії. «А ну, спробуй, не засмутись!» — казав мені всесвіт. Звісно, це було важко. Але здалося, що саме теорія, що нещастя можуть приносити ще більші нещастя, допомогла їй заспокоїтися і легше сприйняти ситуацію. Так і з’явився роман «Необрана» у циклі «Нещастимці».