Я народилася в самому серці Києва в Олександрівській лікарні, а дитинство провела в історичному центрі Києва на вул. Саксаганського, яка з тих пір жодного разу не змінювала свою назву. В ті часи по ній ще ходив трамвай, який возив мене з мамою до Сінного ринку – тогівельно-розважального центру мого раннього дитинства. В Києві народилося три покоління моїх бабусь, тому я вважаю себе отою самою «корінною». В дитинстві у мене був справжній двір, шикарний трьохколісний велосипед і вентиляційна будка бомбосховища посеред двору, яка стоїть там і понині.

З семи років я відвідувала художню студію і, здавалося, що ніщо не завадить мені стати художником, як хотіла мама, і щиро кажучи, ніщо не завадило – я отримала диплом художника, навіть з відзнакою. Але в 17 років мені в руки потрапила дивна книжечка «Психологія симпатій», яка щось змінила в моєму світосприйнятті і напрямку руху в професії. Ця книжечка досі лежить в моєму кабінеті, як тотемний символ мого перебування в професії. Саме тоді я почала мріяти про психологію. Звісно, всі казали, що то не професія, що варто осмисллено підходити до таких життєвих виборів, бо в суспільстві були ще занадто поширені стереотипи, що варто обрати професію, як і чоловіка, один раз і на все життя. Не сталося ні з тим, ні з іншим.

Три перші роки свого трудового життя я працювала художником в локомотивному депо Київ-пасс, які точно ніколи не забуду, бо це був безцінний досвід спілкування, хоча тоді моя професія цього не передбачала. Саме там я зустріла Незалежність України. Потім моя життєва кар'єра несподівано рушила в сторону побудови сім'ї і у мене народилася чудова дочка. Саме її виховання стало для мене новим цікавим квестом і знову хитнуло мене в сторону психології. В 2001 році я вступила в Міжрегіональну Академію Управління Персоналом де на той час викладали найкращі фахівці сучасної психології: Людмила Миколаївна Карамушка, Наум Львович Коломенський, Антоніна Михайлівна Льовочкіна, Олена Іванівна Бондарчук. Досвід спілкування з цими людьми був вирішальним. Зізнаюсь, спочатку і віддавала перевагу організаційній психології, поки не познайомилася з Оксаною Залеською, яка стала моїм провідником і учителем в сфері саме дитячої психології, а згодом і з Дмитром Залеським, який познайомив мене зі світом психоаналізу Карла Юнга. Саме в цей час я почала працювати в 125 школі Дніпровського району міста Києва, де моя любов до дитячої психології зміцнила і набула важливого досвіду. Ще 10 років я працювала в медичній мережі «Добробут», а зараз майже 10 років працюю в Центрі освіти «Оптіма» та маю велику приватну практику. Одночасно співпрацюю з громадськими спілками «Освіторія», «Схід СОС» та багатьма іншими. З 2018 року є президенткою Професійної Асоціації Дитячих Аналітичних Психологів (ПАДАП), даю багато інтерв’ю на телебаченні і радіо. Маю державну нагороду – лауреатка премії ім. Івана Франка в галузі інформаційної діяльності за проект «ППО. Протипанічна оборона» з колективом співавторів.

В 2024 році у видавництві «Vivat» вийшла моя перша книжка «Я іду до психолога», яка дала  можливість познайомитися підліткам і їх батькам з основами психологічної допомоги, пояснила правила і принци роботи психолога. Книжка отримала визнання читачів в проекті «BaraBooka». Моя місія – просвітництво в галузі психологічної допомоги, зменшення ризиків звернення до нефахових спеціалістів і зняття стигматизації зі звернення по психологічну допомогу.

Я дуже люблю свою роботу і чесно ділюся своїми знаннями і досвідом. Маю люблячого чоловіка і двох прекрасних дітей – сина і дочку. Захоплююся рибалкою, автотуризмом і можу провести багато годин за кермом, бо для мене кермування – особливий вид відпочинку. Прекрасно готую, але не люблю мити підлогу і посуд, тому для цих речей у мене є корисні гаджети. За останні 4 роки знайшла нову пристрасть – садівництво, можу витратити на рослини весь гонорар. Дуже люблю збирати у себе друзів і завжди готова нагодувати велику компанію своїм фірмовим пловом.