Євген Синиця народився 1 липня 1974 року. Батьки з півночі Херсонщини, але тато, попри цивільну освіту, був військовим, тож і народився Євген на черговому місці його служби, в с. Камінь-Риболов на березі прикордонного з Китаєм озера Ханко в Приморському краї теперішньої РФ. Був ще маленьким, коли родина переїхала з Примор’я до столиці Туркменістану Ашхабаду, де Євген встиг закінчити половину класів школи. Через це не вчив згодом в школі українську і опановував її вже в університеті самотужки. Родина Євгена повернулася в Україну у 1986 році, тож від останніх днів 1987-го і понині він безперервно мешкає в Києві, в його лівобережній частині. Автор жартує, що щиро любить лівий берег, попри всі «принади» спальних районів пізньорадянського ґатунку. Проте своєю справжньою «малою Батьківщиною» однаково вважає Херсонщину, степовий Південь.

Закінчивши школу у 1991 році, вступив на історичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Вступав саме туди, бо там була єдина на той момент в Україні кафедра археології, музеєзнавства та етнографії, а вчитися він хотів саме археології. 1996-го року закінчив університет, отримавши диплома з відзнакою, у якому було написане омріяне «кваліфікація: історик-археолог». Того ж року вступив до аспірантури за спеціальністю «археологія», а невдовзі навчання почало поєднуватися і з викладанням. Понад три десятиліття кафедра археології та музеєзнавства є основним місцем роботи Євгена. Ще понад 20 років працював запрошеним лектором в НаУКМА.

Незмінно, від студентських часів і донині, Євген у захваті від тієї частини своєї роботи, що пов’язана з польовими дослідженнями і опрацюванням здобутих матеріалів. Півтора десятиліття очолював власну експедицію, і тоді і тепер радо стає до лав експедицій колег, які працюють в різних куточках України, від Закарпаття до Полтавщини.

Сфера наукових інтересів Євгена визначилася ще у студентські роки: археологічні пам’ятки І тис. н.е. в Східній та Центральній Європі, здебільшого — 2-ї половини цього тисячоліття, самого початку середньовіччя, і здебільшого ті старожитності, які пов’язані з постанням слов’ян та ранніми етапами їхньої історії. В 2004 році захистив кандидатську дисертацію «Поховальний обряд слов'ян Південно-Східної Європи V–VІІ ст. н.е.», є автором та співавтором понад півсотні наукових статей, а предметом особливої гордості є співавторство у посібнику «Давні слов’яни. Археологія та історія».

Євген є членом редколегій спеціалізованого археославістичного альманаху «In sclavenia terra» та більш широкого в тематичному плані часопису «VITA ANTIQUA», а також постійним рецензентом для головних фахових журналів України, зокрема «Археології» та «Археології і давньої історії України». Як науковий редактор співпрацює з кількома провідними українськими видавництвами. Найбільший здобуток в цій царині – наукове редагування «Terra Ucrainica. Історичний атлас України і сусідніх земель», що став переможцем в номінації «Популярне видання» президентської премії «Українська книжка року».

Громадська діяльність тісно пов’язана з професійною: автор бере активну участь в роботі ВГО «Спілка археологів України» від моменту її заснування у 2009 р.; з грудня 2012 р. — член правління Спілки, з грудня 2018 р. — заступник голови Правління, з жовтня 2022 р. — голова Правління. Відповідає за науково-популяризаційний напрямок роботи організації та зв'язки з громадськістю. Зокрема, є одним з ініціаторів, членом редколегії і автором науково-популярної збірки «Археологія України за роки Незалежності».

Чимало часу Євген приділяє популяризаторській діяльності і поза Спілкою, виступаючи як публічний лектор, консультант різноманітних науково-популярних проектів і блогер. Автор обожнює працювати з дитячою аудиторією, пишається залученістю до спільноти лекторів проекту «Science Kids» і роботою як редактора і автора в проекті «Навігатори з історії України» видавництва «Портал». Є співзасновником і активним учасником популярно-історичного проекту «LIKБЕЗ. Історичний фронт», одним із засновників та координаторів фестивалю популярної історії «Legio historica». Є автором та співавтором із пів десятка науково-популярних книжок.

Хобі в класичному розумінні Євген не має. Хіба що вважати таким копирсання «аби розібратися для себе» в історичних питаннях, що не надто пов’язані з вузькофаховою тематикою, жартує автор. Результатами цих пошуків Євген почасти ділиться через дописи у ФБ. Власне, обидві одноосібні  науково-популярні книжки — «Перунові діти. Військова справа слов’ян на початку Середньовіччя» та «Кирило і Мефодій. Політичні інтригани словесності» — автор вважає побічними продуктами цього «наукового хобі»: «розібрався «для себе» і закортіло поділитися з іншими».

Найкращим релаксом Євген вважає читання природничо-наукового нонфікшену, а надто — хорошої художньої прози, і ще подорожі «просто як турист», без обов’язкової програми, чіткого графіку і заздалегідь намічених цілей, з найкращою для таких тинянь компанією — своєю дружиною.